Інформація щодо аліментних зобов`язань в Україні

   Сім'я в усі часи була і залишається однією з головних загальнолюдських цінностей. Від нормалізації соціальних, економічних та правових відносин у сім'ї залежить майбутнє дітей як членів суспільства.

   Важливу роль у забезпеченні реалізації цього завдання надається інституту аліментних зобов'язань батьків та дітей, які врегульовані в Конституції України, Сімейному кодексі України та інших актах законодавства. Відповідно до ст. 51 Конституції України „батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані турбуватися про своїх непрацездатних батьків".

   Удосконалення інституту аліментних зобов'язань на диспозитивних засадах відкрило можливість сторонам укладати договори про сплату аліментів і тим самим уникати звернення до судових органів. Оскільки договір - підстава для добровільного виконання обов'язку по утриманню, то сторони можуть самостійно визначати розмір та строки виплати аліментів. Стосовно договорів про надання утримання неповнолітнім дітям обов'язковою є умова дотримання прав дитини (визначення мінімальної межі аліментів не нижче, ніж встановлено законом, заборона досягнення угоди, яка унеможливлює здійснення тим з батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дитини).

   Зі здобуттям Україною незалежності, значними змінами в економічній системі та системі соціального забезпечення виникла низка проблем із забезпеченням дотримання закону і, зокрема, щодо виконання аліментних зобов'язань. Понад 15 років Україна використовувала законодавство, що було розраховане на іншу систему забезпечення, і з огляду на ринкові відносини потребувало кардинальних змін. У Сімейному кодексі України вони відбулись на засадах розширення прав учасників сімейних відносин (знижено вік осіб, які мають право на судовий захист своїх прав або охоронюваних законом інтересів), допустимості договірної сплати аліментів на дитину, визначення розміру та строків виплати, відмови від фіксованих часток, що підлягають стягненню в рахунок аліментів, сприйняття договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно тощо.

   Слід пам'ятати, що аліменти - лише певні кошти, які надаються аліментнозобов'язаною особою управомоченій особі з метою реалізації аліментного зобов'язання. Поняття "аліментне зобов'язання" дещо ширше за поняття "аліменти" та включає в себе як кошти, які сплачуються на утримання, так і визначене коло осіб, на яких покладено обов’язок сплачувати, отримувати аліменти, а також ті, на чиє утримання скеровуються кошти.

Аліментне зобов'язання містить у собі сутність та основні риси правовідносин взагалі та цивільно-правового зобов'язання зокрема та являє собою складний правовий інститут. Його характерними рисами є майновий та суворо особистий характер, взаємність, невідплатність, тривалість та обґрунтованість існування, цільове призначення, відсутність можливості для взаємозарахування, неможливість множинності суб'єктів.

   Враховуючи кровний зв'язок між дітьми та батьками, говорити про перекладення обов'язку по утриманню цими членами сім'ї один одного на плечі держави неможливо й недоцільно. Аліментний обов'язок між подружжям також має право на існування з огляду на те, що шлюб укладається за взаємною згодою між чоловіком та жінкою, при цьому кожен з них добровільно приймає на себе обов'язок по піклуванню один одним.

   Україна, на відміну від сусідньої Росії, знаходиться на шляху розробки механізму поступового звільнення неспроможних батьків (інших родичів, на яких рішенням суду покладено обов'язок по наданню утримання) від виконання зазначеного обов'язку на законодавчому рівні по мірі розвитку економічної спроможності держави. Мається на увазі надання державою соціальної допомоги тому з батьків, з яким проживає дитина. Така допомога надається за рахунок бюджетних коштів в розмірі 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, чи в розмірі різниці між одержуваними аліментами та 30% прожиткового мінімуму, згідно до Постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме".

   Аліменти не можливо стягувати з будь-кого на власний розсуд. Загальними підставами виникнення аліментних правовідносин є наявність між суб'єктами спорідненості або іншого сімейного зв'язку; наявність передбачених законом або угодою сторін умов (наприклад, непрацездатності одержувача аліментів, наявність у платника необхідних засобів для виплати аліментів); рішення суду про стягнення аліментів або угода сторін про їх сплату. Змістом аліментного зобов'язання є обов'язок платника аліментів по їх сплаті і право одержувача аліментів на їх отримання.

   Аліменти як за угодою сторін так і за рішенням суду сплачуються протягом певного часу. Не завжди можливо при укладенні договору (прийнятті судом відповідного рішення) визначити певну дату закінчення сплати аліментів. Загальні підстави припинення аліментних зобов'язань передбачені в статтях 188 та 190 Сімейного кодексу України. Якщо зобов'язання виникло на підставі угоди між платником і одержувачем аліментів, воно, відповідно до Цивільного кодексу України, припиняється із закінченням терміну дії угоди.

   Відповідно до ст. 190 Сімейного кодексу України, припинення права на аліменти на дитину можливе також у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Батьки дитини, згідно до ст. 190 Сімейного кодексу України, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. Майно, одержане дитиною за цим договором може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування. На це майно не може бути звернене стягнення.

   Можливість укладення договору, за яким припиняється право дитини на аліменти, передбачена в нашому законодавстві вперше. Необхідність внесення таких змін до Сімейного кодексу України викликана непоодинокими випадками шахрайства з боку стягувачів, коли укладається договір дарування, за яким дитині або тому з батьків, який проживає разом з дитиною, передається у власність нерухоме майно з домовленістю, що після цього вимога про сплату аліментів пред'являтися не буде. Так як згідно до ч. 2 ст. 717 Цивільного кодексу України, договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, така домовленість безпосередньо до договору не включалася та переважно висловлювалася в усній формі, шляхом відкликання вже існуючого виконавчого листа чи у вигляді окремого письмового зобов'язання. Однак через деякий час вимога про стягнення аліментів все таки пред'являлася, а суд таку вимогу задовольняв, посилаючись на те, що жодних застережень в договорі дарування не міститься і не може міститися, зобов'язання про відмову аліментів законного представника дитини порушує права дитини, тому відмовитись від права дитини на аліменти її законний представник не має права. Договір дарування недійсним також не визнавався, так як суд не знаходив для цього достатніх підстав. Ось так, шляхом фактичного обману, один з батьків залишався без будинку, а другий - і з житлом і з аліментами.

   Юридична природа договору, визначеного ст. 190 Сімейного кодексу України складна. На його підставі батько (передбачається, що найчастіше саме він є відчужувачем), звільниться від обов'язку по утриманню дитини і втратить право власності на нерухомість. Дитина при цьому збереже право на утримання (від матері) та одержить право власності на нерухомість.

   З урахуванням того, що за таким договором батько звільняється від обов'язку по утриманню дитини, але не звільняється від необхідності брати участь у додаткових витратах на дитину, на сьогоднішній день мають місце непоодинокі випадки прийняття судами рішень про стягнення додаткових витрат на дитину у розмірі, співставному розміру аліментів, які зазвичай стягуються на утримання дитини. Таким чином, навіть така „блага" законодавча ініціатива, як укладення договору про припинення права на аліменти в зв'язку з набуттям дитиною права власності на майно, стикається з одвічним наміром окремої категорії громадян „обійти закон" та опинитися і з житлом і з аліментами. Для запобігання таким порушенням в більшості випадків при укладанні таких договорів органи опіки та піклування займають жорстку позицію, згідно з якою набувачем нерухомості має бути лише дитина. Негативний момент такої позиції полягає в тому, що на разі укладення такого договору, весь тягар по утриманню дитини лягає на плечі законослухняного з батьків, з яким проживає дитина, тобто поза увагою буде залишено матеріальний інтерес другої сторони за договором.

   Припинення стягнення аліментів в вітчизняному законодавстві відбувається за загальними правилами Закону України „Про виконавче провадження":

-          на разі повного фактичного виконання рішення суду (тобто досягнення дитиною повноліття, 23-річного віку, закінчення навчання тощо) за умови відсутності заборгованості по сплаті аліментів;

-          на разі закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнень (тобто дитина досягла визначеного рішенням суду віку);

-          на разі смерті сторони виконавчого провадження (стягувача - одержувача аліментів, чи боржника - платника аліментів);

-         на разі повернення виконавчого листа на письмову вимогу стягувача;

-          на разі скасування рішення про стягнення аліментів судом.

   Деякі з перерахованих підстав, наприклад смерть одержувача або платника аліментів, досягнення дитиною повноліття, припиняють аліментні зобов'язання автоматично.

   Як правило, автоматично припиняються і аліментні зобов'язання, що виникають на підставі угоди сторін, за наявності обставин, вказаних в цій угоді. Проте кількість „аліментних" угод і на сьогоднішній день надзвичайно мала. Частіше за все, якщо між батьками дитини досягнуто домовленість про надання утримання дитині, така домовленість оформлюється у вигляді мирової угоди, яка затверджується судом.

   Наявність деяких обставин, передбачених як підстави припинення аліментних зобов'язань, виникаючих па підставі судового рішення, повинна бути встановлена в судовому порядку. Це перш за все стосується припинення скрутного становища одержувача аліментів або констатації факту перевищення доходів дитини над доходами платника аліментів.

   Суворо особистий характер аліментних зобов'язань робить правонаступництво в них неможливим. Але, що стосується права вимоги, то, виходячи з загальних начал спадкового права, можна дійти висновку про існування правового механізму, за допомогою якого дитина, на утримання якої призначались аліменти у разі смерті того з батьків, з яким вона проживала та при наявності заборгованості по сплаті аліментів з другого з батьків, може у складі спадщини отримати і право вимоги до батька про сплату боргу.